ЕСЕ

Педагогічне есе «Професiя вчитель»

                    Бiльшiсть  людей  улаштована  так,  що  все  життя  прагнуть  пiзнавати, учитися,  вiдкривати  й  розвивати  в  собi  все  новi  й  новi  якостi, можливостi й здатностi. Людина, часто не  вiддаючи  собi  звiту,  прагне стати  рiзнобiчно  розвитий  особистiстю,  стати  утвореним,  вихованим, гарним,  фiзично  розвиненим,  затребуваним  суспiльством  i   соцiально адаптованим.
           Вищим  рiвнем  у  розвитку  людських   якостей   є   досконалiсть. Досконалiсть — категорiя абстрактна. Скiльки до  нього  не  прагни наблизитися, воно, як обрiй, вiдсувається  усе  далi.  Але  людина обов'язково, хоча б в  одному,  обраному  й  улюбленому  напрямку,  буде прагнути до нього, будь того  знання,  умiння,  фiзичнi  данi  або  інші     категорiï.
         Осягаючи рiзнi дисциплiни  й  досягаючи  усе  бiльше  високих  щаблiв  у своєму розвитку, кожна людина вiльно  або  мимоволi  передає своï знання  iншим  учасникам  руху,  назва  якому  —         життя. Заражає своïм прикладом. Захоплює своïм  неабияким умiнням i    майстернiстю.
           Особлива частина людського  суспiльства  —  це  люди,  що  свiдомо вибрали шлях професiйноï передачi попутникам у русi до досконалостi своïх   знань,   що    проявляють    вiдданiсть    своєï спецiальностi, творчiсть i винахiдливiсть,  що  вкладають  у  пiдопiчних усе, що поєднується поняттям душу.  Це  викладачi,  учителi, тренери, вихователi, iнструктори. А всi разом — це педагоги.
           Я с задоволенням вiдношу себе до цiй самiй соцiально необхiднiй  частинi людського суспiльства        -           педагогам!
           Педагоговi —  керiвниковi  потрiбнi  усе  бiльше  глибокi  медичнi пiзнання. Моя спецiальнiсть сьогоднi на стику двох наук. Потрiбно  знову вчитися. Навiщо? Щоб не вiдстати вiд моди? Нi, щоб те, чому вчуся й учу, було дiйсно професiйно й хоч на йоту ближче до досконалостi.  Iнакше  це не  професiйна  робота,  що  люблю,  а      ремесло.
           Навчання,    навчання…    нескiнченно.    Є     чи     порiг педагогiчноï  зрiлостi,  при   досягненнi   якого   вчитися   стане необов'язково? Але тодi зупиниться розвиток. Значить навчання завжди,  у тiм або iншому  ступенi,  просто  необхiдна.  Така  умова  людськоï дiалектики. А якщо до придбаних досвiду, умiнню й знанням, ледве  бiльше широким, чим потрiбно зараз, додати винахiдливiсть i зробити те,  що  ще нiхто не робив — це вже новаторство й крок до лiдерства!

Як же оцiнити те, що пiзнано, зроблено,  вкладено  у  своïх  учнiв? Кiлькiстю призiв i грамот? Виграними конкурсами? Напевно,  i  ними  теж, але головнi критерiï для оцiнок  в  iншому.  У  тiм,  що  дозволило комусь iз  пiдопiчних  стать  впевненiше  в  собi,  здоровее  й  мiцнiше фiзично,  гарнiше  зовнi;  що  дозволило  побачити  в  життi  не  тiльки своє покликання, але й потреба в бiльше широкому наборi необхiдних знань i            вмiнь.
         Хтось пiде далi iнших. Хтось iз моïх  послiдовникiв  у  професiйнiй майстерностi обжене мене. Вiн виявиться ближче до досконалостi. У такому випадку моя робота була виконана гiдно.

          Є ще  дуже  яскравi  критерiï.  Учнi  з  нетерпiнням  чекають улюблених занять. Не йдуть, бiжать на них.  З  бажанням  освоюють  нове. Зв'язують своï успiхи з роботою педагога. Через  багато  рокiв,  iз щирим почуттям подяки знаходять свого вчителя,  щоб  просто  поговорити,
розповiсти про себе, згадати що-небудь iз минулого.
         Моя робота — улюблений спосiб пiзнання, творчостi  ,  спiлкування, самовираження. Моï учнi —  моï  однодумцi,  що  довiрили менi частку своєï долi. Всiм цим менi потрiбно  розпорядитися мудро й точно.